Право вибору чи обов’язок – робити щеплення | Лебединський ДНЗ (ясла-садок) «Ромашка»
browser icon
Ви використовуєте стару версію вашого браузера . Будь ласка, оновіть ваш браузер!
Використання застарілого браузера робить ваш комп'ютер вразливим. Для безпечнішої та швидшої роботи, будь ласка, оновіть ваш браузер зараз або спробуйте використати інший браузер.

Право вибору чи обов’язок – робити щеплення

Posted by on 27.09.2018

Прихильники думки про щеплення як про особисте право кожного, аргументують свою позицію, посилаючись на частини 3 та 4 статті 284 Цивільного кодексу України. У ній зазначено, що надавати медичну допомогу фізичній особі, яка досягла чотирнадцяти років, можна за її згодою. Повнолітня дієздатна фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій і може керувати ними, має право відмовитися від лікування.

Такі ж правила встановлені і в частинах 1 і 4 статті 43 Закону України “Основи законодавства України про охорону здоров’я” від 19.11.1992 № 2801-ХІІ

На підставі цих норм робимо висновок про те, що оскільки будь-яке, зокрема і профілактичне, втручання вимагає інформованої добровільної усвідомленої згоди та при цьому особа має право на відмову від профілактичного щеплення, то щеплення – це лише право, а не обов’язок.

Однак такий підхід до тлумачення норм законодавства має недоліки.

Право особи на відмову від лікування закінчується там, де починаються інтереси держави щодо забезпечення безпеки здоров’я всього населення. Людина має право розпоряджатися особистим життям, відмовившись від лікування або профілактики, якими б абсурдними не були її мотиви. Але держава має право нав’язати громадянину свою волю, якщо виникають ситуації, пов’язані з необхідністю усунути загрозу заподіяння шкоди здоров’ю населення країни.

Отже, щоб отримати відповідь на запитання “Право чи обов’язок – робити щеплення?”, спочатку варто відповісти на інше питання: “Яка мета (завдання) щеплення”?

ДЛЯ ЧОГО РОБИТИ ЩЕПЛЕННЯ

Щеплення роблять, аби:

  • сформувати індивідуальний імунітет;
  • створити колективний імунітет.

Причому, якщо індивідуальний імунітет захищає окрему особистість, то колективний – групу осіб. До цих груп належать особи, вразливі до захворювань і яким протипоказане щеплення:

  • без повноцінної імунної системи, зокрема без здорової селезінки;
  • які отримують хіміотерапію, тому їхня імунна система слабка;
  • з ВІЛ;
  • особи похилого віку;
  • дуже хворі;
  • ті, хто має інші медичні протипоказання.

Тому в питанні щеплення тісно переплітаються як інтереси однієї людини, зокрема її право на відмову від нього, так і інтереси суспільства, підкріплені правом держави на примус.

З погляду того, що масове щеплення має подвійну мету, то тоді логічною і обгрунтованою стає норма частини 1 статті 12 Закону України “Про захист населення від інфекційних хвороб”, згідно з якою профілактичні щеплення проти дифтерії, коклюша, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу обов’язкові і включені до календаря щеплень.

Можна стверджувати, що положення частини 4 статті 284 Цивільного кодексу України та частини 4 статті 43 Закону № 2801, що дають особі право на відмову від лікування і профілактики, співвідносяться з положеннями частини 1 статті 12 Закону України “Про захист населення від інфекційних хвороб” від 06.04.2000 № 1645-ІІІ, які встановлюють обов’язок пройти щеплення, як загальна норма і спеціальна. При цьому норми, що дають право на відмову від щеплення, – загальні, а ті, що встановлюють щеплення як обов’язок, – спеціальні.

А як відомо ще з часів Стародавнього Риму, спеціальна норма права витісняє загальну.

Отже, вирішуючи питання про конкуренцію загальних і спеціальних норм, робимо висновок про те, що право пацієнта на відмову від лікування не безмежне, оскільки обов’язок зробити профілактичні щеплення, встановлений частиною 1 статті 12 Закону № 1645, домінує над правом на відмову від вакцинації.

ЯКА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ВІДМОВУ ВІД ЩЕПЛЕННЯ

Те, що щеплення не право, а саме обов’язок, можна підтвердити також тим, що закон встановив певні санкції для осіб, які відмовилися від щеплення.

Дітям, які не отримали профілактичних щеплень, згідно з календарем щеплень, відвідування дитячих закладів не дозволяється (ч. 2 ст. 15 Закону № 1645)

Крім того, санкції встановлені не лише для дітей, які ухилились з волі батьків від щеплення. Аналогічні санкції є і для дорослого населення країни. А про це чомусь мало хто говорить, хоча насправді ситуація абсолютно ідентична.

Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов’язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов’язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт (ч. 2 ст. 12 Закону № 1645).

Як бачимо, обов’язок пройти щеплення підкріплений державним примусом у вигляді відповідних санкцій за невиконання такого обов’язку. Встановлені законом санкції спрямовані суто на забезпечення безпеки як осіб, які відмовилися від щеплення, так і осіб, які можуть з ними контактувати. Примусу до щеплення закон не містить. Тобто нікого примусово щеплювати не можна, але можна обмежити в реалізації деяких прав.

Тому якби держава розглядала щеплення виключно як право окремо взятого індивідуума, а не як його обов’язок, безпосередньо пов’язаний із забезпеченням захисту всього суспільства від інфекційних захворювань, то не встановлювала б відповідних санкцій.

Отже, обов’язок робити щеплення виправданий інтересами всього суспільства. Якщо відмова від лікування може спричинити негативні наслідки для суспільства вцілому, держава набуває право примусу до щеплення і встановлює санкції за відмову. Закон допускає відмову від профілактичного щеплення лише за медичними показниками.

(Джерело: журнал “Практика управління дошкільним закладом”, 2018 № 8)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *